Мистецтво рідко народжується в умовах абсолютної тиші та стерильного порядку. Найчастіше воно виникає на найглибшому стику стихій, внутрішнього пошуку та пронизливого особистого переживання. Наша сьогоднішня беседа — з художницею Ганною Проніною, чия творчість сміливо кидає виклик звичним академічним матеріалам і рамкам. Вона створює свої унікальні твори, використовуючи живий вогонь, каву, класичну олію та тонку акварель, перетворюючи миттєві сліди полум'я, диму та кавових зерен на осяжні, дихаючі історії про час і людську душу. У цьому інтерв'ю Ганна відверто й глибоко міркує про те, чому непередбачуваний вогонь став її повноправним співавтором, як джазова імпровізація допомагає переносити настрій на полотно, чому справжній художник ніколи не повинен боятися помилок і як зберігати абсолютну внутрішню свободу попри визнання та престижні нагороди.
Ганно, чи пам'ятаєте ви той самий перший момент у дитинстві або під час навчання, коли ви усвідомили, що мистецтвом не просто займаються, а живуть?
Мабуть, я не можу назвати один конкретний момент. Для мене це відбувалося поступово. Я дуже рано зрозуміла, що мені недостатньо просто малювати — мені необхідно через творчість виражати те, що я відчуваю і бачу навколо себе. Мистецтво стало для мене не окремою частиною життя, а способом сприймати саме життя.
Згодом я зрозуміла, що можу бути різною: писати олією, працювати аквареллю, створювати графіку, експериментувати з вогнем, кавою, димом. І саме це відчуття свободи в пошуку власної мови остаточно переконала мене, що мистецтвом я не просто займаюся — я ним живу.
Вогонь у вашій техніці «By Fire and Coffee» виступає повноправним співавтором, адже його слід завжди непередбачуваний. Де для вас проходить грань між чітким авторським контролем і довірою до випадковості, яку створює полум'я?
Я б сказала, що художник у моїй техніці задає напрямок, але не завжди має право на останній голос. Я контролюю композицію, форму, рух, ступінь впливу вогню, але в певний момент мушу зупинитися і дозволити стихії зробити своє.
Вогонь неможливо змусити повторити один і той самий слід. Саме тому кожна робота стає унікальною. Іноді полум’я дає мені те, чого я сама не планувала, і тоді моє завдання — не знищити цю випадковість, а побачити в ній можливість.
Ви працюєте з кавою та вогнем — матеріалами, які зазвичай асоціюються з побутовим затишком чи руйнуванням. У який саме момент звичайна органічна речовина перестає бути просто субстанцією і перетворюється на емоцію на полотні?
У той момент, коли матеріал починає працювати не сам по собі, а стає частиною образу та переживання.
Кава для мене пов’язана з теплом, пам’яттю, людською присутністю. Вогонь — зі зміною, ризиком, руйнуванням і водночас народженням нового. Коли вони зустрічаються на полотні, це вже не просто кава і не просто слід вогню. Вони стають мовою, за допомогою якої я говорю про життя.
Ваші картини мають не лише візуальний вимір, а й асоціації з ароматом кави та диму. Якби ваші роботи мали власне «музичний супровід», з огляду на вашу музичну освіту, яку мелодію чи ритм вони б мали?
Мабуть, це був би джаз чи блюз. У них є те, що мені близьке і в мистецтві: свобода, імпровізація, настрій і можливість відійти від початкового задуму.
Особливо мені близький джаз — його неможливо повністю передбачити. Є основна тема, є ритм, але далі музикант починає імпровізувати, і саме в цьому народжується щось справжнє. З вогнем у мене відбувається приблизно те ж саме: я задаю композицію, але потім дозволяю стихії внести свою непередбачувану ноту.
А блюз, мабуть, додав би моїм роботам трохи глибини й ностальгії — як запах кави, диму та спогадів.
І кава, і сажа — це своєрідні відбитки миті. Як у ваших творах переплітаються тема особистої пам'яті та ідея про те, що все у світі постійно трансформується?
Пам’ять взагалі схожа на слід. Ми не можемо повернути саму мить, але можемо зберегти її відбиток.
Кава залишає слід. Вогонь залишає слід. Сажа фіксує те, чого вже неможливо повторити. Тому для мене ці матеріали дуже точно говорять про час: все змінюється, все проходить через трансформацію, але щось від кожної миті все-таки залишається.
Мабуть, саме тому я так люблю працювати з матеріалами, які не можна повністю контролювати.





















Ви кажете, що одна з ваших цінностей — прийняття життя у всій його повноті, з його тінню та невизначеністю. Як ця ідея переводиться на мову живопису, де вогонь дає і світло, і темну сажу?
Мені здається, у цьому і полягає одна з головних метафор моєї техніки. Вогонь одночасно висвітлює і залишає після себе темний слід.
У житті відбувається те ж саме. Світло неможливо відокремити від тіні, радість — від втрат, впевненість — від сумнівів. Я не прагну прибрати зі своїх робіт темну сторону. Навпаки, мені важливо показати, що саме контраст робить зображення живим.
Для мене прийняття життя — це не прагнення бачити лише красиве. Це здатність побачити красу навіть у недосконалості та змінах.
У вашому арсеналі є ніжна акварель, класична олія, цифрова графіка та небезпечний фумаж. Чи змінюється ваш внутрішній стан, коли ви змінюєте пензель на відкритий вогонь чи графічний планшет?
Безумовно. Кожен матеріал вимагає від мене іншого стану.
Акварель вчить мене м’якості й прийняття — її неможливо повністю контролювати. Олія дозволяє довше роздумувати і будувати зображення поступово. Цифрова графіка дає зовсім іншу свободу експерименту. А вогонь вимагає максимальної концентрації: тут потрібно приймати рішення буквально за частку секунди.
Тому я не просто змінюю інструмент — я ніби змінюю внутрішній ритм.
Ви присвятили чимало персональних виставок міській тематиці. Що робить міський простір «живим» у ваших очах, і як саме теплі кавово-коричневі відтінки допомагають передати його атмосферу?
Для мене місто — це передусім пам’ять людей. Не лише будівлі та вулиці, а сліди тих, хто колись там жив, кохав, працював, чекав, ішов.
Мені особливо близькі старі міста, де час видно на поверхні стін, дверей, каменю. Кавово-коричнева гама допомагає мені передати саме це відчуття часу — тепло, старовину, трохи вицвілу пам’ять.
Мені подобається, коли глядач дивиться на місто на моєму полотні і відчуває не лише архітектуру, а й якусь історію, якої він сам ніколи не був свідком.
Ви вірите, що мистецтво повинно змушувати людину зупинитися і замислитися. Яку найнесподіванішу чи найдорогоціннішу емоційну реакцію глядача на ваші картини ви пам'ятаєте?
Для мене найцінніші реакції — коли людина спочатку просто дивиться, а потім раптом починає розповідати мені щось дуже особисте.
Іноді глядач бачить у роботі зовсім не те, що спочатку задумувала я. І це чудово. Одного разу людина довго розглядала мою роботу, а потім сказала, що вона нагадала їй певний період її життя. Для мене в цей момент картина ніби перестає належати лише художнику.
Мабуть, це і є один із найважливіших моментів мистецтва — коли твір починає жити власним життям.
Як викладання та менторство впливають на ваш власний художній пошук? Чи траплялося так, що чистий, неангажований погляд учнів наштовхував вас на новий експеримент у майстерні?
Так, і саме тому викладання для мене — не односторонній процес. Я не лише передаю знання, я сама постійно чогось вчуся у своїх учнів.
Діти та підлітки часто дивляться на мистецтво зовсім інакше. Вони ще не бояться сказати: «А чому не можна зробити ось так?» І іноді саме це запитання змушує мене самої спробувати те, на що я раніше не наважувалася.
Мені подобається зберігати в собі цю дитячу цікавість. Художник, який перестає ставити запитання, поступово перестає розвиватися.
Ваші роботи виставлялися в різних країнах і відзначалися дипломами посольств. Чи відчуваєте ви, що мова стихійних матеріалів (вогню і кави) є універсальним кодом, зрозумілим без перекладу в будь-якій точці світу?
Так. Думаю, саме тому, що вогонь і кава не вимагають перекладу.
Людина в будь-якій країні розуміє тепло вогню, знайома із запахом кави, розуміє, що таке слід, дим, світло і тінь. Звичайно, культурний контекст кожного глядача різний, але емоційний рівень може бути універсальним.
Мені цікаво створювати роботи, які мають певну історію і походження, але водночас здатні викликати почуття у людини, яка нічого не знає ні про мене, ні про мою культуру.
Ви ставитеся до складнощів як до уроків. Чи була у вашій практиці картина, яка «не давалася», або ризикований експеримент із вогнем, який у підсумку привів до абсолютно нового технічного відкриття?
Таких ситуацій було багато. Саме робота з вогнем навчила мене того, що помилка не завжди є помилкою.
Іноді полум’я йде не туди, куди я розраховувала, з’являється занадто темний слід або зовсім несподівана лінія. Першою реакцією може бути бажання все виправити. Але іноді, якщо зупинитися і подивитися уважніше, саме цей «неправильний» момент стає найцікавішим елементом роботи.
Так поступово я зрозуміла: експеримент — це не спроба отримати заздалегідь відомий результат. Це готовність побачити новий результат і навчитися з ним працювати.
Арт-ринок часто диктує тренди, але після завоювання Гран-прі на Golden Time Talent і проведення десятків виставок — що допомагає вам зберігати внутрішню свободу і якою ви бачите наступну вершину у своєму дослідженні смислів?
Мабуть, найбільше мені допомагає розуміння того, що я не хочу ставати заручником власного успіху. Якщо одна техніка колись принесла мені визнання, це не означає, що я повинна все життя повторювати один і той самий прийом.