У сучасному мистецтві, де автори часто шукають епатаж, роботи Valeria Huber привертають увагу глибокою щирістю, бездоганним відчуттям форми та філігранною роботою з матеріалом. Художниця казахстанського походження, яка живе та працює в Німеччині, створює унікальну візуальну мову: на її полотнах академічна точність портрета переплітається з експресивною абстракцією, а мінімалістичний монохром оживає під блиском символічного золота. Володарка Гран-прі міжнародного конкурсу Golden Time Talent (2026), учасниця фестивалю-виставки World Talent Award 2026 у Лондоні та проєкту Artboxy у Парижі, Валерія ділиться своєю історією проходження через трансформації, пошуку власного голосу та філософією створення «живих» полотен.
Валеріє, з чого розпочався ваш шлях у мистецтві, і як дитячі враження привели вас до усвідомленого вибору живопису як справи життя?
Мистецтво супроводжує мене стільки, скільки я себе пам’ятаю. Ще в дитинстві малювання стало моїм найприроднішим способом висловлювати почуття та думки — через малюнок я могла сказати набагато більше, ніж словами.
Пізніше я здобула вищу освіту в галузі дизайну, яка навчила мене бачити композицію, форму та простір професійно. Але саме живопис завжди залишався тим місцем, куди я поверталася незалежно від життєвих обставин. Після переїзду до Німеччини, освоєння нової професії та періоду адаптації я особливо чітко усвідомила, що створення картин — це не просто захоплення, а моє покликання. Саме за полотном я відчуваю внутрішню гармонію, свободу та можливість вести чесний діалог із глядачем.
У вас багатий бекграунд у сфері дизайну та текстильної майстерності. Як цей досвід вплинув на ваше сьогоднішнє бачення композиції та ставлення до полотна?
Дизайн навчив мене мислити структурно. Він сформував відчуття композиції, рівноваги та розуміння того, що у творі мистецтва немає випадкових елементів — кожна лінія, акцент і пауза мають перебувати на своєму місці.
Робота з текстилем, навпаки, навчила мене відчувати матеріал, виховала увагу до деталей і розуміння важливості фактури. Тому полотно для мене — не просто поверхня для зображення, а частина художнього висловлювання. Мені подобається створювати виразні текстури, завдяки яким картину хочеться не лише розглядати, а й відчувати тактильно.
Чому вашим головним медіумом став саме акрил, і як у вашій техніці академічний портрет уживається з експресивною абстракцією?
Акрил дозволяє мені працювати одночасно точно та вільно: створювати багатошаровість, експериментувати з фактурою та передавати емоції через енергійні мазки, зберігаючи при цьому виразність людського обличчя.
Мені завжди було цікаво поєднувати два протилежні напрями. Реалістичний портрет допомагає встановити прямий емоційний контакт із глядачем, а абстракція дає простір для особистих переживань та інтерпретацій. На цій межі й народжується моя творчість: обличчя стає провідником емоцій, а абстрактні форми відображають внутрішній стан людини.
Центральною темою вашої творчості є жіночий образ. Чи є у ваших героїнях риси вашої власної особистості?
Безумовно. У кожній жінці на полотні є частинка мене самої. Це не автопортрети в буквальному сенсі, а скоріше відображення емоцій, які мені довелося пережити: біль втрати, внутрішні пошуки, надія, прийняття та вміння знаходити сили рухатися далі.
Саме тому багато жінок, дивлячись на мої картини, запитують: «Це я?» Для мене це найщиріший комплімент. Наприклад, моя трилогія «Beneath the Silence» (The Quiet Truth, The Art of Letting Go та The Memory Keeper) народилася з особистих переживань. Сьогодні ці роботи належать уже не тільки мені: кожен глядач знаходить у них власну історію та шлях до внутрішнього зцілення.
Монохромна палітра та золото стали вашою візитною карткою. Що особисто для вас символізують ці кольори?
Чорно-біла палітра — це мова людського життя. Білий і чорний символізують світлі та темні періоди, через які проходить кожен із нас. На перетині цих станів народжуються досвід, характер і глибина особистості.
Золото з’являється невипадково. Для мене воно символізує світло, яке людина знаходить, пройшовши через випробування. Це не про розкіш у звичному розумінні, а про внутрішню цінність і стійкість. Звісно, монохром і золото мають позачасову елегантність, але мені важливо, щоб за бездоганною візуальною естетикою завжди стояв глибокий сенс.
Ви згадували, що справжнє мистецтво народжується з внутрішньої чесності. Чи не страшно бути надто відвертою перед публікою?
Кожного разу, створюючи роботу на основі особистих переживань, художник ризикує та стає вразливим. Але з часом я зрозуміла: найщиріші роботи завжди знаходять найсильніший відгук. Люди відчувають фальш.
Я не прагну зображувати ідеальне життя. Мені цікавіше говорити про те, через що проходить кожен: про сумніви, втрату, прийняття, надію. У цих станах і народжується справжня близькість між художником і глядачем. Чесність для мене — не слабкість, а фундамент мистецтва.
Кожна ваша картина замислюється як «дзеркало для людської душі». Як ви вибудовуєте цей діалог?
Я не хочу нав’язувати готові відповіді, мені важливіше запропонувати простір для почуттів. До своїх картин я поступово створюю невеликі авторські тексти: вони відкривають задум, але не обмежують уяву.
Якщо після зустрічі з моєю роботою людина зупиниться хоча б на кілька хвилин, згадає щось важливе, відчує спокій або зрозуміє свої емоції трохи краще — значить, картина виконала своє завдання. Мистецтво — це те, що залишається всередині нас після того, як ми відходимо від полотна.
За останні роки ви завоювали престижні нагороди, включаючи Гран-прі Golden Time Talent (2026). Як визнання впливає на вашу практику?
Міжнародні нагороди стали важливим підтвердженням того, що я рухаюся в правильному напрямку. Особливо цінно, коли творчість відзначають професіонали світового рівня.
Отримання Гран-прі — величезна честь і сильна мотивація.
При цьому нагороди для мене — не кінцева точка, а новий щабель. Вони дають упевненість сміливіше експериментувати та виходити на нові міжнародні майданчики, зберігаючи головне — емоційний відгук глядачів
Важливою подією стала ваша участь у фестивалі-виставці World Talent Award 2026 у Лондоні на сцені The Shaw Theatre. Яке значення цей досвід має для вас?
Коли я дізналася, що моя робота буде представлена на міжнародній виставці в Лондоні, я відчула глибоку вдячність. Кожен художник мріє, щоб його мистецтво зрозуміли незалежно від мови та культури.
Усвідомлення того, що моя робота стала частиною експозиції в Лондоні, зміцнило віру в те, що мова емоцій універсальна. Це підтвердження того, що мої картини здатні говорити з людьми в будь-якій точці світу.
Ваші роботи виставляються по всьому світу — від Парижа до Близького Сходу. Чи помічаєте ви відмінності у сприйнятті ваших картин?
Ми можемо говорити різними мовами та жити в різних традиціях, але базові почуття — любов, надія, біль, бажання бути зрозумілим — об’єднують усіх.
Мені особливо дорого, коли люди з абсолютно різних культур розповідають, що побачили в одній і тій самій картині зовсім різні, але однаково глибокі особисті історії. Картина не диктує почуття, вона допомагає людині почути саму себе.
З якими труднощами вам доводилося стикатися на шляху, і як вони трансформувалися у творчість?
Переїзд до іншої країни, освоєння нової мови, необхідність заново будувати своє життя та кар’єру — все це вимагало величезного терпіння. Але саме ці зміни навчили мене не боятися починати спочатку.
Мої картини часто розповідають про внутрішню трансформацію саме тому, що найцінніші якості народжуються після подолання труднощів. Сьогодні я сприймаю випробування не як перешкоди, а як досвід, що робить нас мудрішими та глибшими.
Де, на вашу думку, місце ваших робіт — у приватних колекціях чи в тиші музеїв?
Для мене велика честь бачити свої роботи в музеях і міжнародних галереях. Але не менш цінно знати, що картина висить у домі людини, яка щодня знаходить у ній підтримку та внутрішній спокій.
Я мрію створювати твори, які житимуть довго, не втрачаючи емоційної сили — картини, до яких хочеться повертатися через роки, відкриваючи в них нові сенси на кожному етапі життя.
