Мистецтво — це не лише про фарби на полотні, а й про сміливість бути собою, навіть якщо це означає бути «інакшим». Шлях нашої сьогоднішньої героїні доводить: для справжнього покликання не існує поняття «запізно», а творча енергія завжди знайде вихід, перетворюючись на потужний інструмент самопізнання. У цьому інтерв’ю ми говоримо з дипломованою магістринею арттерапії, художницею та авторкою унікального дудлбука. Вона щиро ділиться своїм досвідом — від перших кроків у дорослому віці до презентації робіт на міжнародній арені в Іспанії. Це розмова про магію «потоку», важливість вірності власному стилю та про те, як мистецтво допомагає зцілювати минуле й будувати масштабні плани на майбутнє.
Ви розпочали серйозний творчий шлях у зрілому віці, пройшовши через декупаж та глину до олійного живопису. Що б ви сказали тим, хто відчуває в собі творчий імпульс, але боїться починати вчитися «занадто пізно»?
Я вважаю, що якщо людина творча, то вона не може себе стримати — ця творча сила обов’язково через щось вилізе. Що стосується навчання, то вчитися ніколи не пізно. Я спочатку почала малювати, а лише згодом стала брати уроки малювання. Я чула різні думки від професійних художників: одні казали, що мені потрібно трохи повчитися, а інші казали, що мені не потрібно вчитися, бо так можна втратити свій особистий стиль. Зараз я вже маю диплом магістра з відзнакою Харківської державної академії дизайну та мистецтв за спеціальністю «Дизайн, арттерапія та комунікативні практики». Та все одно я продовжую відвідувати майстер-класи інших художників, особливо тих, хто має більший досвід, ніж я.
Ви вчилися у Наталії Коробової, а зараз продовжуєте навчання у англійських майстрів. Чи є якась конкретна порада або технічний прийом, отриманий від них, що став фундаментом вашого теперішнього стилю?
Наразі я не продовжую навчання у Наталії Коробової через щільний графік, хоча впевнена, що за необхідності ми завжди зможемо відновити зв’язок для кількох уроків. Щодо техніки, то мені здається, що мій авторський прийом усе ще перебуває на етапі становлення. Справжній митець — це постійний експериментатор, тому я перебуваю у безперервному творчому пошуку та дослідженні.
Сьогодні мій підхід — це радше поєднання збиральних технік. Проте основою залишається та база, з якої я починала. Важко оцінити себе об’єктивно, не бачачи власної роботи зі сторони, але я відчуваю цей неперервний зв’язок із першоджерелами моєї творчості.
Найважливіша порада, яку я винесла з навчання і якою керуюся досі, — це необхідність знайти свій власний, неповторний стиль. Саме тому я продовжую відвідувати майстер-класи англійських майстрів, часто буваю в музеях та галереях. Я щиро люблю той особливий стан, коли творчість інших митців дарує мені натхнення для власних відкриттів.
Ви згадували експресивні техніки, коли фарба летить на полотно бризками. Як ви знаходите баланс між цим моментом «дитячого щастя» та усвідомленим контролем над тим, що створюється на полотні?
Я думаю, що в цей момент відбувається чаклунство малювання, бо я в цю мить знаходжуся в потоці. Це як якийсь інший стан: я тільки бачу, де приблизно хочу, щоб впала фарба, і віддаюся процесу. Мій контроль при такому малюванні — 60%.
Багато митців мають свої «місця сили» або ритуали перед тим, як на полотно полетять перші бризки фарби. Що має статися у вашому просторі, щоб ви відчули: «Час настав, я готова до чаклунства»?
Найголовніший поштовх до творчості для мене — це переповнення емоцій. Будь-яких. А до своїх місць сили я найчастіше ходжу гармонізуватися. Раніше це був острів Хортиця та Грабний канал у Запоріжжі. А тепер це Panshanger Park у місті, де я живу.
Ваша фраза «на кожен продукт знайдеться свій споживач» дуже важлива. Чи означає це, що для художника вірність собі та своєму «потоку» важливіша за спроби підлаштуватися під поточні вимоги ринку?
Так, я вважаю, що вірність собі та своєму потоку — це найголовніше, бо саме тоді, коли починаєш підлаштовуватись, виникає творчий застій як спротив тому, що ти йдеш проти себе.
Ви дипломований магістр з арттерапії та водночас практикуючий художник. Чи траплялося так, що робота над конкретною картиною ставала для вас особистим сеансом терапії, і який «діагноз» або рішення ви знаходили на полотні?
Мені здається, коли я беру в руки фарбу і пензлик, то вже відбувається терапія, навіть якщо це просто робиться фон до майбутньої картини. В усі свої роботи я вкладаю якийсь сенс, і коли малюю — опрацьовую якусь тему. Наприклад, коли малювала свій автопортрет «Об’єднання з водою» (так картина називається), я уявила, як з мене змивається усе минуле життя. Та є ще одна робота, через яку, мені здається, я багато чого опрацювала з минулого — це «Трансформація», робота з крилами та шрамами на спині. Мені здається, що коли я в творчому потоці, я не завжди усвідомлюю, що щось опрацьовую чи просто хочу висвітлити якусь тему. Це тільки потім можна включити думки і проаналізувати, чому я зробила саме так.
Ваша серія робіт про іншопланетян — це глибока метафора людської несхожості. Як ви вважаєте, чи допомагає ваше мистецтво глядачеві прийняти власну індивідуальність і перестати боятися бути «не з тієї планети»?
Дякую за запитання. Мені хочеться вірити, що допомагає. Принаймні іноді я чую від людей «Це я» або що вони їм дуже імпонують. Вони ще не відомі настільки, щоб я отримала багато відгуків від людей, але, можливо, потрібно запитати напряму: чи допомагають «Інакші» прийняти власну індивідуальність? Можливо, тоді буде більше відгуків.
Ви рекомендували книгу «Шлях митця». Чи допомагають вам практики з цієї книги знаходити ідеї для нових колекцій у моменти застою?
Мені здається, коли я беру в руки фарбу і пензлик, то вже відбувається терапія, навіть якщо це просто робиться фон до майбутньої картини. В усі свої роботи я вкладаю якийсь сенс, і коли малюю — опрацьовую якусь тему. Наприклад, коли малювала свій автопортрет «Об’єднання з водою» (так картина називається), я уявила, як з мене змивається усе минуле життя. Та є ще одна робота, через яку, мені здається, я багато чого опрацювала з минулого — це «Трансформація», робота з крилами та шрамами на спині. Мені здається, що коли я в творчому потоці, я не завжди усвідомлюю, що щось опрацьовую чи просто хочу висвітлити якусь тему. Це тільки потім можна включити думки і проаналізувати, чому я зробила саме так.
У вашому дудлбуку «Дудлінг для життя» є розділи зі звуками моря та спеціальною музикою. Якби ваша серія про «Інакших» мала свій саундтрек, як би він звучав?
Я про це ще не думала. Але багато картин з цієї серії намальовані саме під класичну музику Шопена, Баха, Моцарта та інших. Можливо, для саундтреку я б зробила щось електронне з класичним.
Ви вже понад рік є членом проєкту Global Talent Confederation. Які головні події та якісні зміни у вашій творчості відбулися за цей період членства?
За час участі у Global Talent Confederation моя творчість стала більш усвідомленою та структурованою, не втрачаючи при цьому свободи експериментувати. Я почала чіткіше відчувати свою художню мову, дозволила собі глибше працювати з темами внутрішніх станів, тіла та емоцій. Важливою зміною стало поєднання мистецтва з арттерапевтичним підходом: процес створення робіт став для мене не лише естетичним, а й дослідницьким та зцілюючим. Також з’явилося більше обміну досвідом та впевненості, що мій шлях має цінність та резонанс. Загалом, я вважаю, що участь у проєкті допомогла мені вирости не лише як художниці, а й як авторці із власною позицією та баченням.
У вашому послужному списку — участь в ART TOUR Global Talent Confederation в Іспанії. Як досвід презентації робіт у такій колоритній країні вплинув на ваше бачення себе як міжнародного митця?
Арттур в Іспанії став для мене дуже глибоким і надихаючим досвідом. Він дав можливість побачити, як мої роботи сприймають в іншому культурному середовищі. Цей проєкт — важливий етап особистого та професійного зростання. Цей досвід розширив моє бачення мистецтва: я детальніше познайомилася з творчістю одного з моїх улюблених художників Сальвадора Далі, відчула певну спорідненість душ. Це наче я прийшла в гості до свого дуже близького друга. Ще в арттурі я відчула багато натхнення, бо була серед таких самих творчих жінок; серед них я відчула, ніби вони всі рідні, незважаючи на те, що ми були з різних країн і розмовляли різними мовами.
Ви згадували мрію про власну галерею та нові колаборації. Яким ви бачите свій ідеальний «артцентр» і який перший крок до цієї масштабної мети ви плануєте зробити?
Спочатку потрібно зробити ім’я, збільшити аудиторію своїх прихильників. А потім — знайти приміщення і бажаючих показати свою творчість. Можливо, на початку залучити кілька організацій, які зможуть спонсорувати на вигідних умовах для обох сторін. І все піде як по маслу. Тут потрібно сказати: «Хай буде так!» Можливо, це будуть колаборації з іншими художниками, наприклад, створення творчих резиденцій (створення великих картин 5–7 художниками одночасно або скульптура, про яку одразу домовимося з владою, де дозволять її поставити). А може — фестивалі, бієнале на певну тему, яка має ідею або певну позицію, просто неба, з великими творчими об’єктами. Я і сама мрію брати участь у таких проєктах.
