Світ Олега Гутарєва — це простір, де час завмирає, а звичний ландшафт морського узбережжя знаходить голос. Лауреат міжнародного конкурсу Golden Time Talent (London) та член Global Talent Confederation, Олег не просто створює арт-об’єкти з каменю та мінералів, він перекладає мову природи мовою сучасного інтер’єру. У його руках сувора морська галька та тендітні мушлі перетворюються на медитативні скульптури, які повертають людині відчуття справжності. У цьому інтерв’ю ми говоримо про «пам’ять матеріалу», тихий протест проти одноразових речей і про те, чому в сучасному світі тиша стає найціннішим мистецтвом.
Олег, як відбулося ваше особисте «упізнавання»? Чи пам’ятаєте ви той самий перший предмет, знайдений на березі, який змусив вас побачити в собі не просто споглядача, а художника?
Моє «упізнавання» відбулося не як спалах, а як повільне пробудження. Я пам’ятаю перший камінь, знайдений на березі — він був нічим не примітний для інших, але для мене в ньому вже жила форма. У той момент я вперше відчув, що не просто дивлюся на матеріал, а чую його. Це було відчуття діалогу, і саме тоді я зрозумів: я не спостерігач, я учасник процесу.
У процесі роботи хто частіше диктує умови: ви нав’язуєте каменю свою волю чи йдете за його природними вигинами, розкриваючи «пам’ять матеріалу»?
Я ніколи не нав’язую каменю свою волю. Швидше, ми зустрічаємося на рівних. Природні тріщини, вигини, сліди часу — це не обмеження, а підказки. Я лише знімаю зайве, дозволяючи проявитися тому, що вже було закладено мільйони років тому. У цьому і є «пам’ять матеріалу».
Ваші роботи називають мостом між давніми ритмами землі та сучасним побутом. Як вам вдається інтегрувати «дику» енергію каменю в строгу естетику інтер’єру, не перетворюючи об’єкт на сувенір?
Секрет — у стриманості. Я не намагаюся «одомашнити» камінь повністю. Його дика енергія залишається видимою, але обрамляється тишею форми. Сучасний інтер’єр потребує не декору, а акценту, паузи. Мої роботи не прикрашають простір — вони його уповільнюють.
Ви створюєте предмети, які можуть служити функціональними елементами. Чи не боїтеся ви, що утилітарність може «заглушити» художнє висловлювання?
Я не боюся утилітарності. Функція — це лише один із рівнів сприйняття. Якщо об’єкт створений чесно, його художня глибина не зникає від дотику руки. Навпаки, через використання виникає більш інтимний зв’язок між людиною і формою.
Сьогодні еко-відповідальність часто стає гучним гаслом. Чи можна назвати вашу творчість тихим протестом проти одноразового світу промислового дизайну?
Так, моя творчість — це тихий протест. Не агресивний і не декларативний. Я не борюся з індустрією, я просто пропоную альтернативу: довговічність замість одноразовості, діалог замість споживання. Це свідомий вибір, а не гасло.
Камінь живе мільйони років. Чи відчуваєте ви себе співавтором вічності, працюючи з таким матеріалом?
Коли я працюю з каменем, я гостро відчуваю масштаб часу. Це завжди упокорює. Я не відчуваю себе господарем вічності, швидше — її тимчасовим співрозмовником. Моя участь — короткий штрих у нескінченній історії матеріалу.
В епоху нейромереж і 3D-друку ви обираєте копітку ручну працю. Що дає вам цей фізичний контакт із матеріалом, чого ніколи не зможе дати сучасна техніка?
Ручна праця дає опір. Камінь відповідає тілу, диханню, втомі. Це неможливо оцифрувати. Сучасні технології прискорюють процес, але позбавляють його тиші. А саме в тиші народжується справжня присутність.
Перемога в Golden Time Talent та членство в Global Talent Confederation підтверджують, що ваша мова зрозуміла світу. Чи змінилося ваше внутрішнє відчуття себе як художника після виходу на міжнародну арену?
Вихід на міжнародну арену дав мені не впевненість, а спокій. Я зрозумів, що можу говорити своєю мовою — і мене чують. Це звільнило. Експерименти стали глибшими, але не гучнішими.
Кожен мінерал несе в собі певну енергетику. Чи бували випадки, коли ваші об’єкти знаходили своїх власників «містичним» чином?
Так, такі випадки були. Іноді робота довго не знаходить власника, а потім з’являється людина, для якої вона ніби була створена. Я не вважаю це містикою у звичному розумінні — швидше, збігом внутрішніх станів.
Який відгук від глядача став для вас найдорожчим — можливо, хтось побачив у ваших роботах те, що ви ретельно приховали?
Найцінніший відгук — коли глядач каже, що поруч із об’єктом йому стало тихо всередині. Коли робота не пояснюється словами, а відчувається тілом. Це означає, що діалог відбувся.
Чи був у вашій практиці проєкт або матеріал, який так і не піддався обробці? Як ви справляєтеся з творчими тупиками?
Бували матеріали, які я відкладав на роки. Я не вважаю це поразкою. Якщо камінь «мовчить», значить, час ще не настав. У такі моменти я йду в паузу, тому що насильство над процесом завжди відчувається в результаті.
Якби ви могли створити масштабний арт-об’єкт для світового середовища без обмежень у ресурсах, що б це було?
Я б створив «об’єкт-паузу» в міському середовищі. Не монумент, а місце зупинки. Простір, де людина може залишитися наодинці з собою і матеріалом. Ідея була б простою: нагадати, що ми — частина землі, а не над нею.
