Для Заслуженого художника України Світлани Підлипчук мистецтво ніколи не було лише пошуком естетики — це спосіб заземлення, зцілення та можливість встояти, коли звичний світ руйнується до основи. Сьогодні, будучи культурним амбасадором у Європі, Світлана перетворює полотна на маніфест життя. Навіть крізь особисту тривогу за сина, який захищає Україну в лавах ЗСУ, вона знаходить силу створювати світлі, життєствердні образи. Це інтерв’ю — про те, як через творчість віднайти втрачене коріння, зберегти ідентичність в еміграції та перетворити біль на невичерпну життєву силу.
Пані Світлано, ваш шлях розпочався в Кам’янці-Подільському — місті-фортеці з багатошаровою історією. Як атмосфера цього «міста на камені» заклала фундамент вашого художнього бачення?
Я народилася в дуже древньому місті з тисячолітньою історією. Атмосфера самобутнього «міста на камені» (його ще називають «квітка на камені») мала визначальний вплив на моє становлення як художника. За збігом обставин, я народилася саме в районі Підзамче, тому Старий замок для мене — це справжнє місце сили.
Любов до коріння закладалася моїми батьками та предками, які походять з глибокого українського села з неймовірними пейзажами. Там панував національний дух, історія, традиції. Той відбиток, який накладає на нас народна пісня, танок, колискова, живе десь глибоко на підсвідомості. Це пам’ять роду, поколінь, генетична пам’ять, колективне несвідоме нації.
Ви присвятили педагогіці близько 30 років. Що для вас є вищим мірилом успіху: технічна бездоганність учня чи момент, коли він знаходить свій «голос»?
Я відчула покликання навчати дітей ще в юності. Пропрацювавши багато років у Центрі дитячої творчості та студії «Подоляночка», я завжди ставила за мету не лише дати навички академічного малюнку чи писанкарства, а й привити любов до творчості.
Мірилом успіху для мене є те, що вихованець через пензель знайшов свій власний неповторний почерк і бачення. Це надзвичайно цінно — пропустити дійсність через свій внутрішній світ і передати свій стан. Адже просто достовірно передати зображення сьогодні може і фотографія, а мистецтво — це про душу.
У вашій творчості академічний живопис зустрічається з писанкарством. Чому важливо інтегрувати ці давні коди в сучасне мистецтво?
Саме це поєднання становить для мене основний інтерес. Моє завдання як митця в сучасних реаліях — популяризувати українське мистецтво на світовій арені. Я хочу, щоб у Лондоні чи Парижі нас сприймали не лише як націю, що потерпає від війни, а як сильних людей, які знаходять натхнення творити навіть у найважчі часи.
Ми несемо світові світло через наші традиції.
Чи стає робота з живим воском і вогнем у цифрову епоху своєрідним «заземленням» для людей в еміграції?
Безумовно. Писанка — це саме той зашифрований код нації, що стоїть в одному ряду з вишиванкою. Вона несе архаїчні символи: засіяне поле, зернятка — молитву за врожай, достаток і мир. Робота з воском і вогнем — це майже таємне дійство, заземлення, коли людина втрачає відчуття стабільності. Особливо це актуально в еміграції: пишучи писанки, людина повертає відчуття опори та витоків.
Як освіта психолога допомагає вам «читати» приховані сенси в роботах — і власних, і учнівських?
Психологія дає можливість бачити те, що людина чи дитина не може висловити словами. В арт-терапії потаємні тригери проявляються через композицію та колір. У моїх власних полотнах зараз багато яскравих кольорів. Я помічаю тяжіння до максимально живописних зображень. Це реакція психіки на «синдром відкладеного життя», який зараз відчувають усі українці — внутрішній світ компенсує нестачу радості в реальності через яскраві фарби.
Ваші класи арт-терапії для жінок у Лондоні мають великий попит. З якими запитами найчастіше приходять українки?
Жінки приходять із запитами на пошук втраченої ідентичності та подолання невизначеності. Живопис допомагає їм виплеснути біль, який неможливо проговорити. Через колір і форму вони знову вчаться відчувати життя «тут і зараз», трансформуючи тугу у внутрішню силу та стійкість.
Після 2022 року ваша палітра змінилася. Що зараз диктує вибір фарб — спокій чи енергія опору?
Моя палітра стала більш експресивною. Хоча я тяжію до світла, у роботах з’явилася певна напруга та енергія боротьби. Вибір фарб сьогодні — це маніфест життя. Навіть якщо на душі тривога, на полотні я обираю ствердження українського буття. Це мій особистий опір руйнації.
Ваш син Олександр захищає Україну в лавах ЗСУ. Як особиста тривога впливає на образи квітів чи пейзажів, які ви створюєте сьогодні?
Кожна квітка на моєму полотні тепер — це як молитва за життя. Тривога за сина робить кожен штрих більш усвідомленим. У пейзажах я шукаю ту силу української землі, яка має захистити наших воїнів. Це вже не просто ботаніка чи архітектура — це образи незламності та віри в те, що життя переможе.
Ви проводите майстер-класи для дітей-біженців. Чим для них є мистецтво в еміграції?
Для дітей це безпечний простір. Мистецтво дозволяє їм висловити те, що вони пережили, не травмуючись знову через слова. Це можливість на годину-дві повернутися в «нормальність», де існують лише фарби та творчість. Це і спосіб забути про війну, і можливість проявити свою приналежність до свого дому через знайомі образи.
Що саме найбільше дивує британську публіку в українському мистецтві на виставках у Річмонді чи Епсомі?
Їх вражає наша незламність і те, наскільки глибоким є наше традиційне мистецтво. Вони бачать у писанках чи полотнах не просто «екзотику», а потужну цивілізаційну основу. Їх зворушує те, що навіть у стані війни ми несемо красу, а не лише біль.
У 2025 році ви стали частиною Global Talent Confederation. Які нові творчі горизонти ви плануєте відкрити для себе в цій спільноті?
Для мене це можливість вивести культурну дипломатію на новий рівень. Я мрію реалізувати проєкти, що об’єднають традиційне писанкарство та сучасний живопис, щоб голос України звучав у світі ще гучніше та професійніше.
