Мистецтво — це мова, яка не потребує перекладу. Для української художниці Олени Вишневської живопис став не просто покликанням — він став життєво необхідним рятівним колом, «глобальним голосом» та потужним інструментом стійкості після того, як повномасштабне вторгнення змусило її та її сина шукати притулку у Великій Британії. Переїзд за кордон трансформував її роботу, спрямувавши особистий смуток і трагедію її народу в емоційно насичені полотна. У цьому інтерв'ю Олена Вишневська розповідає про свій шлях, про основні теми свого живопису — від впливу Петриківських мотивів до універсальної сили кохання — і про те, як її арт-класи та благодійні виставки працюють для побудови мостів, підвищення обізнаності та надання відчутної допомоги Україні. Дізнайтеся, як творчість, навіть далеко від дому, залишається якорем для ідентичності та джерелом сили.
Олено, як розпочався ваш творчий шлях, і що надихало ваші найперші роботи?
Я малюю з дитинства, і це завжди було єдиним, у чому я відчувала абсолютну впевненість. Мистецтво прийшло до мене так само природно, як дихання. Навіть маленькою дівчинкою я інстинктивно знала: це моє, це та мова, через яку я розумію світ. Мої найперші роботи були простим дослідженням кольору, форми та почуття, але навіть тоді я намагалася висловити те, що не могли охопити слова — радість, цікавість і диво самого життя. Живопис завжди був моїм способом зв’язку зі світом і з собою.
Як переїзд до Великої Британії вплинув на вашу творчість та підхід до мистецтва?
Після переїзду до Великої Британії моє мистецтво стало більш потужним та емоційно насиченим. Я почала малювати історії моєї країни та мого народу. Створення цих робіт стало моїм способом залишатися на зв’язку з Україною та бути їй корисною, незалежно від відстані.
Як цей «голос» допоміг вам впоратися з викликами переїзду та пошуку нового дому?
Мистецтво стало голосом, якого я потребувала, коли вимовлених слів було недостатньо. Велика Британія відкрила багато виставкових можливостей, дозволяючи мені говорити з людьми через мої картини та торкатися їхніх сердець. Я була свідком того, як глядачі зворушувалися до сліз, просто стоячи перед полотном — ці моменти нагадують мені, чому я малюю. Переїзд був важким. Ми з сином ніколи не планували залишати Україну; ми втекли, щоб врятувати наші життя. Проте Бог привів нас до надзвичайних людей. Наша спонсорка Liz Alderson була першою, вона прийняла нас у свій дім із теплом та щедрістю матері.
Які теми та емоції ви прагнете передати через своє мистецтво?
Мої теми різняться, але в основі моєї роботи завжди мій внутрішній світ — мої власні емоції, думки та сприйняття того, що відбувається у світі. Є почуття, які живуть глибоко всередині мене, вимагаючи, щоб їх почули, кричать, щоб їх звільнили, і живопис стає голосом, через який вони нарешті вириваються на волю. Я спрямовую не лише страждання мого народу та реалії війни, а й мої особисті радощі, смуток, любов та надію. Кожен мазок пензля — це інтимний діалог між моєю душею та полотном — спосіб випустити те, що не може бути стримане, та запросити глядача відчути, поміркувати та співпереживати, по-справжньому відчути емоції, що стоять за кожною історією, якою я ділюся.
Як ви зберігаєте українську культуру у своїй роботі? Які символи є найбільш значущими для того, щоб поділитися ними зі світом?
Я свідомо включаю українські мотиви, символи та елементи Петриківського розпису у свої роботи. Вони бездоганно вплітаються в наратив кожного твору, несучи фрагменти нашої культури до міжнародного глядача. Через ці елементи я прагну не лише продемонструвати красу, але й розповісти історії про ідентичність, спадщину та стійкість. Кожна картина стає мостом, що з’єднує людей із різних країн з багатим і незламним духом України.
Що надихає вас найбільше у Великій Британії, і як ви балансуєте англійські мотиви зі своїм українським корінням?
Моє найбільше джерело натхнення — це любов – її присутність, її відсутність, її трансформаційна сила. Я щиро вірю, що якби люди дивилися на світ очима любові, очима Бога, було б набагато менше воєн – як у світі, так і всередині самих себе. Ця віра керує мною, чи малюю я британські пейзажі, чи українські історії.
Розкажіть нам про ваш досвід викладання. Як ви працюєте з учнями різного віку?
Мій шлях викладання розпочався майже 15 років тому в Києві… Звідти все природно зросло — я викладала в IT-компаніях, рекламних агенціях, кафе, на приватних уроках, благодійних заходах, фестивалях та іншому. У мене немає секретного методу. Я просто ділюся тим, що знаю і що відчуваю. Я вірю, що будь-хто може навчитися малювати. Моя роль — підтримувати, надихати та давати людям крила.
Як ваші арт-класи допомагають людям впоратися зі стресом і знайти гармонію?
Я часто використовую елементи малювання правою півкулею, що дозволяє аналітичній лівій півкулі відпочити. Коли люди малюють, вони відключаються від стресу, рутини та тривоги. Їхній розум перезавантажується, а їхня душа дихає. Але найважливіший урок, який я прагну викласти, — це віра в себе. Багато моїх учнів згодом створюють глибоко емоційні роботи, тому що те, що живе всередині нас, має знайти вихід. Полотно — це безпечне і чесне місце для цього.
Що надихнуло вас на організацію благодійних виставок?
У Великій Британії я відчула сильну потребу стати голосом трагедії України через мистецтво. І за своєю природою я «рятівниця», хоча це може бути психологічно важко. Я просто не можу мовчати, коли хтось потребує допомоги, особливо коли я маю такий потужний інструмент, як мистецтво.
Що для вас означає перемога, 1-е місце на Golden Time Talent Festival?
Це визнання дає мені можливість поділитися українським мистецтвом і частинкою моєї душі зі світом. Це мотивує мене продовжувати рухатися вперед і розповідати історію України через свої картини. Перемога в цій нагороді також зміцнює мою віру в те, що мистецтво може долати кордони та мовні бар’єри, з’єднуючи серця та створюючи емпатію так, як часто не можуть слова. Це нагадування про те, що завдяки творчості мій голос може сягати далеко за межі мого власного дому, мого місця.
Яку роль відіграє мистецтво у підвищенні обізнаності про соціальні проблеми та трагедії?
Мистецтво — це потужний підсилювач — глобальний голос. Воно передає те, що неможливо сказати словами, пробуджує емпатію та привертає увагу до проблем, які світ міг би інакше ігнорувати. Мистецтво дозволяє людям відчути трагедію та несправедливість на особистому рівні, часто глибше, ніж могли б новинні репортажі чи статистика. Воно створює простір для діалогу, роздумів та розуміння, перетворюючи глядачів на учасників спільного людського досвіду.
Яка була ідея вашої останньої виставки?
Моя найновіша виставка відбулася в місцевій церкві, яка також надає приміщення для моїх арт-класів. Поряд із власними роботами, я представила картини моїх англійських учнів. Завдяки продажу як їхніх робіт, так і моїх, ми змогли придбати турнікети та кровоспинні засоби для українських солдатів. Це також привело до моїх класів нових чудових учнів.
Які проєкти ви плануєте далі, і яка ваша п'ятирічна художня мета?
14 грудня я проведу виставку в Лондоні, присвячену збору коштів на автомобіль для лінії фронту. Щодо довгострокових цілей — після 24 лютого 2022 року стало страшно мріяти надто далеко. Але в глибині душі я сподіваюся утвердитися на міжнародному рівні як українська художниця, чиї роботи торкаються людей через кордони. Я мрію мати власну арт-студію, викладати, створювати перформанси, організовувати події та міцно стояти у світі мистецтва тут, у Великій Британії.
