Знайомтеся: Оксана Муминова, український дизайнер прикрас і педагог. Її творча біографія вражає: від лауреатів музичних конкурсів до перемоги в американській галереї, де її робота обійшла сотні інших заявок. Переїхавши до США, Оксана здійснила сміливий крок, перетворивши своє хобі на справу життя. В її руках оксамит, кристали та намистини стають витворами кутюрної вишивки, в яких поєднуються вишуканість і глибока символіка. Ми поговорили з Оксаною про її неймовірний шлях, щоб дізнатися, що надихає її на створення таких шедеврів.
Ваш шлях до створення прикрас розпочався з інших видів творчості — малювання, вишивки, музики. Як ваш досвід у музиці, особливо гра на роялі та викладання, вплинув на вашу сьогоднішню творчість? Чи бачите ви паралелі між створенням музики та створенням прикрас?
Музика — моя перша велика любов, про неї я можу говорити нескінченно. Гра на роялі завжди була і залишається частиною мого життя, я б сказала, що музика — це моя душа. Рояль і викладання навчили мене головному: відчувати глибину і передавати емоцію — не словами, не мімікою і не жестами, а формою, колірною палітрою та образом. У музиці є ритм, пауза, гармонія, напруга і розрядка — і ті ж закони я знаходжу у створенні прикрас.
Коли я працюю з оксамитом, кристалами, намистинами, це схоже на побудову музичної фрази. Кожен елемент має «звучати» в потрібний момент і бути на своєму місці. Іноді навіть вибір кристала — овального витягнутого чи овального округлого — повністю змінює настрій і тональність брошки, хоча форми здаються схожими. Музика подарувала мені дисципліну, смак до тонкої роботи з деталями, вміння чути внутрішній ритм. А ще — здатність передавати через творчість те, що неможливо висловити словами. Педагогіка ж навчила мене ділитися цим з оточенням. У цьому сенсі прикраси для мене — продовження музики, тільки в іншій формі.
Ця ідея мені дуже близька. Ще з юності я любила переробляти старі, забуті речі — давати їм нове життя. Мені завжди здавалося, що в кожній речі є пам’ять, душа, і якщо підійти до неї з увагою, вона може розкритися по-новому.
У студентські роки це стало моїм справжнім захопленням. Найчастіше це стосувалося одягу, але іноді — предметів інтер’єру чи старих пошарпаних книжок. Я могла переробити забуте пальто в модний жилет — просто змінивши крій і замінивши ґудзики на сучасні. У цьому процесі було щось особливе — наче я знаходила нове звучання для старої мелодії. Зараз ця любов особливо яскраво проявляється в моєму мистецтві. Я прагну перетворювати матеріал на історію, з’єднуючи фрагменти так, щоб вони «зазвучали» по-новому. Навіть одні й ті самі пелюстки квітки, з’єднані по-різному, створюють абсолютно різні образи: тут — ніжна троянда, а там — фантазійна квітка, не існуюча в природі.
Ви згадали, що переробляли старі речі. Ця ідея — перетворення і створення нового зі старого — перейшла у ваше нинішнє мистецтво? Що вона для вас означає?
В інформації про себе на сайті ви говорите, що бажання «відновити цілісність своєї душі» привело вас до цього шляху. Чи могли б ви розповісти про це детальніше? Як творчість допомагає вам у цьому процесі?
Коли в житті відбуваються сильні зміни, душа ніби втрачає рівновагу. Для мене цей момент настав три роки тому. Еміграція на інший континент із двома маленькими дітьми. Ми залишили все і прилетіли в новий дім, де не було нічого, крім валіз з одягом. Тоді здавалося, що творчість — це щось непотрібне, що не має значення, коли навколо стільки турбот і проблем, життя з чистого аркуша, погані новини з України, мої батьки, тривога і страх за них.
Але з часом, через рік, я зрозуміла: жити без натхнення неможливо. Я знову захотіла відчути той стан гармонії та спокою, який дає творчість. Це бажання відновити себе, зібрати душу воєдино, привело мене до нового виду мистецтва — створення прикрас. Тепер для мене творчість — це спосіб повернутися до себе. Щоразу, занурюючись у роботу, я відчуваю, як вона повертає мені опору.
Як ви почуваєтеся у новій для вас країні — США? Що змінилося у вашій творчості з переїздом?
Спочатку було непросто: все навколо виявилося новим та іншим. Але саме це дало мені можливість відкрити в собі щось більше. В Україні я займалася здебільшого музикою, а створення брошок було лише хобі. Я вишивала інтуїтивно, просто володіючи голкою і ниткою: виходили гарні брошки — квітка чи птах. Тут, в Америці, я відчула, що хочу йти далі і стати професіоналом. Я почала вчитися, освоювати складні техніки, вивчила кутюрну вишивку, занурилася у світ текстильного мистецтва. Поступово я стала винаходити власні способи роботи з кристалами і на основі накопиченого досвіду розробляти авторські методи. Переді мною почали відчинятися двері, яких раніше я не помічала. Мої роботи набули глибини і сенсу. Америка подарувала мені нові горизонти. Тут я усвідомила: саме моя українська душа і мій досвід роблять мене особливою. У моїй творчості з’явилося більше свободи та сміливості експериментувати.
Ви створюєте прикраси в техніці кутюрної вишивки. Що для вас найцікавіше у цій техніці? І що, на ваш погляд, робить ваші роботи унікальними та впізнаваними?
Я створюю прикраси в техніках кутюрної та голкової вишивки. У кутюрній мене зачаровує дивовижне поєднання тонкості та виразності. Який би матеріал я не використовувала, у вишивці він завжди виглядає легко та витончено. Це мистецтво, де кожна деталь відіграє свою роль, але разом вони складаються в цілісний образ. Для мене це схоже на музику: кожна нота сама по собі — просто красивий звук, але, з’єднуючись у ряду, вони народжують цілу мелодію. Мені подобається, що ця техніка вимагає часу, уваги та поваги до матеріалу. Кожен мій виріб стає особливим, тому що я вкладаю в нього частину своєї душі. А кожна душа унікальна, неповторна, і якщо ти нікого не копіюєш і не займаєшся плагіатом, ця унікальність точно проявляється у творчості, з’являється індивідуальний почерк і впізнаваність.
Як ви обираєте матеріали для своїх робіт — оксамит, кристали, намистини? Чи є у вас улюблені матеріали, з якими ви віддаєте перевагу працювати?
Матеріали для мене — це як палітра для художника. Я люблю говорити фразу: «Малюю намистинами, бісером та кристалами», і це справді так, адже у них неймовірна кількість відтінків і форм. Оксамит я люблю за його глибину і м’якість — він немов зберігає таємницю. Кристали — за гру світла, вони дають життя прикрасі, дихання. Намистини — за нескінченну різноманітність форм. Але найбільше мені подобається поєднувати їх так, щоб між ними виникала гармонія. Іноді саме матеріал підказує ідею — наче він сам хоче стати частиною чогось більшого. Але все ж улюблений матеріал — це оксамит, це моя база, і вже виходячи з відтінку, який я вибрала, я задаю тон і настрій прикрасі.
Ви самостійно освоюєте нові напрямки у текстильному мистецтві. Як ви шукаєте натхнення? І як наважуєтеся пробувати щось нове?
Натхнення для мене завжди народжується з життя. Це може бути мелодія, розмова з людиною або навіть тиша. Іноді тінь від предмета раптом нагадує обриси птаха чи квітки — і в мене з’являється нова ідея. Я вірю, що все навколо здатне стати її початком. Наважитися на нове — це завжди крок через страх. Наприклад, у бізнесі експеримент може коштувати занадто дорого, важко наважитися, але у творчості все інакше: нове — це завжди політ фантазії. Якщо щось не вийде, значить, прийде інше натхнення, і народиться щось інше, можливо, ще більш цінне. Я впевнена, що розвиток можливий тоді, коли переступаєш межі своєї зони комфорту.
Опишіть, будь ласка, ваш творчий процес. З чого починається робота над новою прикрасою? Це ескіз, ідея, матеріал?
Найчастіше все починається з почуття чи образу: якою буде моя прикраса, для якого стилю чи вбрання. Наприклад, якщо це пальто і капелюх, я точно не створю жовту повітряну квіточку — це буде масивна брошка на дротяному каркасі, у сливових або осінніх відтінках. Іноді я одразу бачу готовий силует у голові, а іноді до рук потрапляє шматочок тканини незвичайного відтінку або гарний кристал, який давно лежав у шухляді. Саме під нього я створюю всю прикрасу. Я можу накидати ескіз, але частіше дозволяю процесу розгортатися природно. Для мене важливо зберегти жвавість і спонтанність. Це схоже на музичну імпровізацію: є тема, але її розвиток завжди непередбачуваний. Так і народжуються мої прикраси.
Ваша робота — оксамитове кольє — отримала перше місце на конкурсі у США. Що ви відчували, коли дізналися про це? І як цей успіх вплинув на вашу творчість?
Коли я дізналася про перемогу, то не одразу змогла повірити. Я часто чула слова захоплення на адресу своїх робіт, і саме це підштовхнуло мене показати свою творчість тут, в Америці. Тут інше уявлення про хендмейд, інші цінності та зовсім інший рівень майстерності — я говорю про вишиті прикраси. Я вирішила відправити фотографії на відбірковий тур. Через кілька тижнів мені написали, що з понад 700 робіт саме моя і ще 55 були відібрані для виставки, яка триватиме цілий місяць. Я подумала тоді: скільки ж людей побачать мій витвір за цей час! Я була щаслива. Але коли мені повідомили, що я посіла перше місце, я відчула справжній шок. Цей момент надав мені величезних сил. Для мене це не стільки про нагороду, скільки про знак: мій шлях вірний.
Цей успіх надихнув мене сміливіше рухатися вперед, довіряти своєму стилю і не боятися ділитися ним зі світом.
Розкажіть про вашу найулюбленішу або найбільш значущу роботу. Яка історія чи емоція в ній закладена?
Дві роботи, які стали для мене особливими. Перша — шкатулка для прикрас. Це був справжній експеримент: я поєднувала нові техніки, працювала з матеріалами, про які раніше навіть не чула. Тисячі стібків, майже півроку праці… Я вклала в неї стільки душі, що кожен елемент став відображенням мене самої. Друга робота — брошка, яка для мене більше, ніж прикраса. Вона народилася в момент туги за Україною, за домом. Я описала її так, і це буде моя емоція, з якою я створювала цю брошку:
«М’який оксамит — нічне небо моєї України.
Золоті колоски — біль і гордість землі, яку я вимушено покинула, але ніколи не переставала любити.
Я створюю це не як прикрасу, а як нагадування.
Про дім, який живе в серці.
Про коріння, яке не вирвеш.
Про силу, яку я забрала із собою.
У кожному стібку — туга за домом, за голосом та обіймами рідної мами…
Ця брошка — про любов, свободу, гордість і тихий біль розлуки.
Золота, сильна, моя… Україна».
Ви пишете, що ваші прикраси — це не просто красиві речі, а вироби, які несуть у собі історію та емоцію. Як ви закладаєте ці смисли у свої роботи?
Я ніколи не створюю прикраси лише заради форми чи блиску. Для мене важливо, щоб за кожним виробом стояла ідея, почуття, спогад — своя історія. Це схоже на розповідь: коли людині дають прочитати текст і просять намалювати до нього ілюстрацію, у кожного народжується свій образ. Так і в мене — спочатку в голові виникає історія чи образ, а потім я починаю «малювати». Іноді це спогад про дім, іноді — мрія про майбутнє. Але далі прикраса вже живе разом із тим, хто її носить, і продовжує писати нову історію — його особисту.
Багато українських митців зараз працюють за межами країни. Чи відчуваєте ви зв'язок з Україною у своїй творчості? Якщо так, то як він проявляється?
Зв’язок з Україною я відчуваю завжди. Там мій дім, мої батьки. Зараз у моєму альбомі ескізів багато патріотичних мотивів, і попереду багато прикрас з українською душею.
Мені подобається, наскільки красиво в Україні поєднуються сила і ніжність. Це моя коренева енергія. Навіть перебуваючи далеко, я відчуваю, що Україна завжди в мені. І якщо після переїзду мені здавалося, що туга за домом мене спустошувала, то тепер цей зв’язок із корінням живить і надихає.
Яким ви бачите своє майбутнє у творчості? Чи є у вас мрія про якийсь проєкт чи співпрацю, яку ви хотіли б здійснити?
Я бачу своє майбутнє в розвитку та розширенні горизонтів. Мені хочеться, щоб мої прикраси стали впізнаваними як особлива мова. Я мрію про співпрацю з дизайнерами одягу, про публікації в журналах, про створення арт-об’єктів, які поєднують моду і мистецтво. Але найбільше я хочу залишатися вірною собі і продовжувати творити так, щоб це надихало інших. І ще хочу сказати тим, хто читає це і відчуває в собі талант, але чогось боїться: не бійтеся йти назустріч своєму таланту. Тільки так перед вами почнуть відкриватися нові двері — там, де їх раніше не було.
