Сніжана Гаврилюк — видатна оперна співачка, чий творчий шлях є втіленням таланту та духовної сили. Від перших кроків у Чернівцях до міжнародного визнання, вона завоювала серця слухачів у всьому світі. У цьому інтерв'ю Сніжана Гаврилюк ділиться своїми поглядами на сучасну оперу, розповідає про зустрічі з легендами і пояснює, чому для неї найважливішими є партії, що оспівують вірність і справжнє кохання. Ця розповідь — не просто про музику, а про глибоку віру та силу мистецтва.
Сніжано, розкажіть нам, що саме надихнуло вас обрати кар'єру оперної співачки?
Я отримала безцінний дар від нашого Творця, і Він став для мене захистом у цьому світі та від цього світу. Іншими словами, Він вдихнув у мене потребу співати. Усвідомлення того, що саме я маю співати, прийшло завдяки навчанню та розвитку моєї особистості.
Хотілося б трохи більше дізнатися про вашу творчу путь? Що саме вас надихнуло почати серйозно займатися вокалом?
Коледж, де я навчалася (тоді він називався училищем), став для мене визначальним. Викладач співу дала мені вивчити арію Цариці ночі. Це відома арія, улюблена арія всіх, хто шанує оперний спів і оперне мистецтво. Там звучить третя октава, нота фа, що повторюється; арія надзвичайно складна.
Я була тоді зовсім юною дівчинкою, але ця арія далась мені настільки легко і природно. Тепер ми виконуємо багато партій, і все значно складніше, а тоді воно було так просто, наче в одну мить — як Попелюшка, що приміряла свою сукню. Я ніби одягнула цю арію на себе.
Я розумію, що це було божественне провидіння, інакше й бути не могло. Я принесла ноти додому, сіла за фортепіано й почала нотка за ноткою вивчати, і воно так легко лягло, що вже невдовзі я заспівала арію викладачеві. Це було надзвичайно. Лише зараз я усвідомлюю, що тоді виконання ще не було зрілим, але голос уже звучав доросло. І саме так, як зараз я є сопрано — лірико-драматичне з нахилом до драматичного.
Тоді середина мого голосу звучала впевнено, з наповненим регістром, і надзвичайно торкалася слухачів. Верхні ноти були дзвінкі та чарівні, а середина — впливова, масивна, емоційна. Люди відчували це кожного разу, коли чули мій спів.
Коли я приїхала вступати до Київської консерваторії, Євгенія Мірошниченко просто зачаровувалася моїм виконанням. Її очі горіли, вона підскочила й почала танцювати від радості то зліва, то справа біля мене. Це була її улюблена арія, яку вона завжди співала. А ми знаємо, що Євгенія Мірошниченко — відома колоратурна сопрано з надзвичайно гарним репертуаром. Я змогла її зачарувати цією арією.
Було зрозуміло, що я просто мусила вступити до консерваторії. Це виглядало так, наче вже вибрали за мене мою дорогу, а я лише прислухалася до себе, усвідомлюючи, що в серці, у душі й у голосі відображається щось велике й глобальне для мого майбутнього.
В анкеті конфедерації прочитала, що у вас було багато наставників, з якими ви працювали. Хто з них найбільше вплинув на ваш розвиток і чому?
Я вдячна Богові за зустріч із неймовірно талановитими наставниками-співаками. Усі вони вплинули на мій розвиток, і, доречно, тут згадати слова Ренати Тебальді. Від кожного я отримала саме те, що було мені необхідно.
З якими цікавими подіями або труднощами вам довелося зіткнутися на своєму творчому шляху?
Моє життя завжди було насиченим, я постійно кудись поспішала й нічого ніколи не встигала. Були й «Червоні рути», і конкурси, і знайомства з цікавими людьми.
Особливою подією стала зустріч із Оленою Образцовою. Вона приїхала до Києва з концертом, і ми, студенти, пішли до Оперного театру. Зазвичай нас мали б посадити на галерку, однак несподівано мене пропустили в перший ряд. Це було диво — як і багато подій у моєму житті, неочікуваних, незапланованих, але таких вражаючих.
Я сіла в першому ряду, саме там знайшлося одне вільне місце. У першому відділі вона виконувала складні арії, зокрема й арію графині. У якийсь момент я, як співачка, відчула: їй стало важко співати, голос ніби не піддавався. Це проявлялося в переходах. Тоді я вже була студенткою Київської консерваторії, на третьому курсі.
Я помітила ще одну деталь: у першому ряду, прямо перед нею, дві слухачки вели розмову під час виконання. Вони дуже емоційно обговорювали щось, і це відволікало Образцову, заважало їй входити в образ. Я відчувала це особливо гостро.
Я схилилася вперед і всією своєю енергією, всім серцем прагнула її підтримати. Наче зжалася в собі, думаючи: «Господи, допоможи їй». І в якийсь момент вона ніби розправила крила й заспівала другу частину арії до кінця.
Після концерту в нас залишилися програмки. Я вирішила: підійду за автографом. Я ж студентка, мені хотілося бодай підпису. Дуже скромно й несміливо рушила до сцени. І раптом вона побачила мене здалеку. Я була, здається, у червоному костюмі — можливо, саме цей колір запам’ятався. Вона жестом попросила пропустити мене вперед, взяла мої руки і сказала (по-російськи), що дуже вдячна за мою підтримку, адже вона її відчула.
Це був надзвичайно зворушливий і пам’ятний момент. Я завжди дякувала Богові за такі речі, бо саме вони дають сили в цьому світі, дарують велике бажання і натхнення — літати, жити мистецтвом, створювати й головне — вірити у мистецтво, яке ми творимо.
Протягом подальшого навчання вже в консерваторії «Ді Верді» траплялися також дуже цікаві історії, пов’язані з видатними співаками.
