Юлія Сак - багатогранна артистка, що вражає своєю відданістю мистецтву та глибиною творчого підходу. Її шлях у світі театру, кіно та поезії - це історія про те, як талант, підтримка близьких і невтомна праця можуть створити унікальний творчий всесвіт. У цьому інтерв'ю Юлія ділиться своїми думками про роль мистецтва в житті, вплив сім'ї на формування особистості, а також про те, як вона знаходить натхнення в кожному новому проекті. Її історія - це приклад того, як справжня пристрасть до творчості може стати джерелом сили і натхнення для багатьох.
Юліє, розкажіть будь ласка, як Ви вирішили пов'язати своє життя з творчістю?
Іншого варіанту в моєму житті я навіть не розглядала. Усе було визначено наперед. Я народилася з цим. За мене все вирішив Бог, а я лише почула і слухняно виконала Його волю.
Хто або що зіграло найважливішу роль у вашому формуванні як артистки?
Мій талант зі мною з самого дитинства. Ми з моїм талантом — найкращі друзі! Моя мама — дуже талановита людина. Вона режисерка, письменниця, сценаристка, художниця і педагогиня. Мама багато мені дала з наймолодшого віку. Наприклад, мій композиторський талант розкрився завдяки їй. Зовсім маленькою, трирічною дівчинкою, вона садила мене собі на коліна за фортепіано і просила показувати, як ходить ведмедик, стрибає зайчик або літає пташка. У шість років я написала свій перший твір — поліфонічну п’єсу «Часики». У дев’ять років стала лауреаткою конкурсу юних композиторів. В одинадцять років написала 45-хвилинний балет «Дівчинка з сірниками». А мій акторський талант розкрився завдяки тому, що мама грала зі мною в ляльки. У нас було «Веселеньке сімейство» з 60 осіб, і ми в грі перевтілювалися в кожного з них. Я наслідувала маму, змінюючи голоси та вловлюючи суть образів. Також завдяки мамі я з дитинства дивилася найкращі фільми та слухала найкращу музику. Так у мене розвинувся художній смак. Величезний вплив на мене як на актрису справив Інокентій Смоктуновський у «Гамлеті». Будучи 9 або 10 років, я була вражена його грою і вирішила, що хочу грати тільки як він! Звичайно, спочатку мої спроби були жалюгідними. Але у 18 років я відчула, що в мені відкрилася неймовірна енергетика та сила! Далі — постійна робота, прагнення до досконалості, неприйняття халтури, фальші та роботи впівсили. Я не перфекціоністка, але у мене високі вимоги до себе, до інших і до мистецтва загалом. Я не терплю фальші ні в мистецтві, ні в житті. Головне — зрозуміти себе і не зраджувати собі.
Юліє, Ви проявляєте себе в різних видах мистецтва, від театру до кіно і поезії. Який ваш улюблений жанр мистецтва і чому?
Найбільше я люблю оперу, камерну музику і взагалі музику! Спочатку я навіть хотіла стати оперною співачкою, але безліч вокальних конкурсів в юності і переживання під час них зробили все можливе, щоб я пов’язала своє життя з акторською професією. Хоча грати як актриса я завжди любила понад усе на світі! Я взагалі насамперед акторка, і всі мої таланти розкривалися через акторське сприйняття і бачення світу. Але моя любов до музики теж внесла свою лепту. Я захотіла ставити свої вистави і читати свої вірші тільки під музику (мелодекламація), яку завжди вибираю сама! І в моїх фільмах музика відіграє значну роль. Спочатку я брала для фільмів музику найталановитішого композитора Олега Разумовського або класиків, а ось до нашого дев’ятого фільму написала музику сама. Звукоряд вийшов майже 40 хвилин. Хронометраж фільму – 1 година 37 хвилин.
Чому Ви вирішили зняти фільм «Україна - храм мого серця»? Як Ви обирали акторів для фільму? З якими труднощами Ви зіткнулися під час зйомок?
Захотіла відзняти цей фільм, бо той біль, який заповнив усе моє єство, після повномасштабного вторгнення, повинен був мати вихід. І цей вихід міг бути лише в мистецтві. У жодному разі, я не показую в нашому фільмі зло і жорстокість. Мистецтво має бути вище за всю цю недосконалість. Це психологічна драма. Я показую стан людей, які перебувають у тилу в цей важкий час. Я вирішила увічнити і донести до інших той біль, що живе в душах українців, реалії без прикрас чи перебільшень, без обману. Багато глядачів після перегляду зі сльозами на очах говорили про те, що відчували на показі ефект повної присутності, і цей фільм зачепив їхні найглибинніші почуття.
Кінець, звичайно, у нашому фільмі хороший для того, щоб вселити надію в душі людей, спрогнозувати перемогу добра над злом і залишити добрий післясмак.
Труднощів під час зйомок у нас не було. Акторів теж підбирали легко. У нас є згуртована група професіоналів, наших друзів, і в першу чергу ми пропонуємо ролі їм. Хоча, паралельно розглядаємо й інших творців, з якими перетинаємося на різних проєктах. На роль чоловіка моєї героїні одразу ж вирішили взяти нашого друга – актора і режисера – Олександра Мельника. Він грав уже в кількох наших фільмах. В тому числі, й Сковороду в художньому фільмі «Світ ловив мене, та не спіймав». За цей фільм я отримала премію Григорія Сковороди. З дівчинкою на роль племінниці моєї героїні було складніше. Ми довго не могли знайти дитину на цю складну психологічну роль. У дівчинки за фільмом гине мати на її очах. Вона повинна була плакати на реальних руїнах. І ось, нам сказала одна з наших акторок, що у її сусідки є дуже талановита донька. Зідзвонилися з нею, запросили. І справді! Дівчинка чудово впоралася з роллю. А цікаво ще й те, що племінницю моєї героїні за фільмом звуть – Поліна, і ми знайшли на роль Полінку Турцевич. Доньку моєї героїні зіграла племінниця Саші Мельника – Ліза Мельник. Вона й схожа на нього чимось, і зіграла добре. Взагалі, у нашому фільмі грає близько 30 осіб. Особливо хотілося б відзначити гру Наталії Савіної, Віктора Кривуші та Ніни Волкової. Наталія і Віктор виконали ролі батьків моєї героїні, а Ніна — роль сусідки.
Юліє, Ви заслужена артистка естради України. Які ролі Ви вважаєте найбільш знаковими у своїй театральній кар'єрі та чому? Як Ви бачите розвиток українського театру в сучасних умовах?
Перша роль, яку я зіграла в театрі, – Анна Ахматова. Ця моновистава одразу отримала приз за найкращу моновиставу і найкращу жіночу роль на фестивалі. Саме з цією виставою я вперше вийшла на театральну сцену і вперше поїхала на гастролі. Захід проходив у рамках 120-річного ювілею Ахматової в будинку, де жила тітка поетеси, у Слобідці-Шелехівській на Хмельниччині. Тоді мою виставу подивилося понад тисячу глядачів. Я виступала на вулиці, біля пам’ятника Ахматової. Після вистави глядачі вишикувалися в чергу за автографами. Літня жінка поцілувала мені руку, сказавши, що такого виконання ще не бачила. Усі відзначали мою велику схожість із поетесою. Перший наш художній фільм теж присвячений Ахматовій. Хоча я більше люблю роль Віри Холодної, про яку у мене теж є і вистава, і художній фільм. До речі, багато хто говорить про нашу схожість із Холодною. Я і сама це знаю. Віра Холодна – моя улюблена актриса.
Про те, як може розвиватися український театр, краще питати в режисерів. Я ж свідомо обрала на початку кар’єри сольний шлях. У мене моновистави, авторські фільми, телепрограма на створеному мною каналі «Зірка Фенікса ТБ». Крім того, я створюю театр поезії. Мене неодноразово запитували: «Як ви наважилися пуститися в одиночне плавання, коли театри ледь виживають? Не страшно?». Ні, не страшно! Я вірю в Бога і у свій талант. Вірю, що істинному таланту Бог відкриє нові горизонти і пошле потрібних людей.
Ви говорили про вплив вашої матері на ваше становлення. Як ви вважаєте, яка роль батьків у формуванні таланту і характеру?
Роль батьків надзвичайно важлива у становленні дитини. Батьківська підтримка, передача особистого досвіду і знань у будь-якій галузі – це фундамент на все життя. Наприклад, підтримка моєї мами та її присутність у моєму житті – це для мене свого роду янгол-охоронець. Водночас відсутність батьківської підтримки може мати навіть фатальні наслідки, як це сталося з геніальною Нікою Турбіною.
Взагалі, головний критерій – це Божий дар, даний людині при народженні. Якщо вищі сили наділили людину талантом, вона буде прагнути до цього, і в неї буде виходити все, що з цим пов’язано, краще, швидше і легше. Наприклад, батьки геніальної української художниці Катерини Білокур, чия творчість викликає в мене справжнє захоплення, абсолютно не підтримували її захоплення малюванням, але вона все одно самостійно оволоділа цією майстерністю і розкрила у своїх картинах унікальний стиль.
Ви дуже вдало поєднуєте різні аспекти театру і кіно. Чи є якийсь конкретний проєкт, у якому ви найбільше розкрили себе як акторка, режисерка й авторка одночасно? Були якісь складнощі?
У всіх наших фільмах я одночасно виступаю як акторка, режисерка, співавторка сценарію (разом із моєю мамою), операторка, монтажерка і звукорежисерка. У кожному фільмі і в кожній із цих ролей я намагаюся розкрити свій потенціал повною мірою. Звісно, найскладніше знімати історичні фільми, оскільки необхідно знаходити відповідні локації та костюми. У повнометражному фільмі про Гоголя «Провидець» я зіграла кілька ролей, і це не єдиний подібний проект.
У фільмі про Сковороду я зіграла всіх жінок, які були в його житті: матір, кохану, імператрицю Єлизавету та мудрість Софію. Так захотів Петро Приступов (композитор, співак і актор), який бачив саме нас із мамою як режисерів цього фільму. Він займається вивченням феномена Сковороди понад 40 років. Петро Приступов написав музику до циклу пісень на слова Сковороди (в адаптованому українському перекладі) «Сад Божественних пісень» і сам їх виконав.
Взагалі, досить складно одночасно вибудовувати кадр, давати завдання акторам, а потім самій грати. Однак любов до своєї справи додає сил. Крім того, в моєму житті було і є багато концертів і вистав, де в мене буває до десяти виходів: танці, вірші, монологи – і все це абсолютно різні образи, від жартівливих до глибоко драматичних.
У ваших моновиставах та авторських фільмах часто звучить глибокий особистий підтекст. Як ви визначаєте межу між особистим досвідом і творчим переосмисленням? Чи легко вам передавати особисті емоції та переживання через мистецтво?
Мистецтво для мене – життя, мій кисень! Мистецтво часто стає моїм порятунком від найстрашнішого горя. Якщо я не зможу творити, я не зможу жити! Аналогічно говорив мій улюблений співак, великий баритон Етторе Бастьяніні. Він настільки любив співати, що навіть після того, як йому поставили діагноз «рак горла», продовжував виступати. Це справжня одержимість! І я, слава Богу, знайома з подібною одержимістю! Межі між мною – людиною і мною – творцем не існує! З дитинства я була «не від світу цього», жила тільки творчістю і губилася в реальному житті. Зараз я трохи навчилася «заземлюватися», але це, як і раніше, дається мені важко. Моє сприйняття світу все життя відбувається через призму творчості, емоцій, пристрастей, образів і асоціацій, тому в моїх творах переплетені всі ці почуття, грані та думки. У мене з дитинства філософський склад розуму та інтерес до психології. Це і є моє переосмислення того, що я бачу і переживаю. Коли я щось створюю, до цього «букету» почуттів я додаю лише професіоналізм як фундамент. Відбувається свого роду систематизація, а все інше – світ почуттів і пристрастей.
Наскільки мені легко передавати особисті емоції та почуття через мистецтво? Легше, ніж жити! Це своєрідний екстаз! Всесвітньо відомий художник Андрій Кулагін в інтерв’ю для мого каналу «Зірка Фенікса ТБ» говорив, що тільки в трьох випадках людина може відчувати найвищу насолоду: у молитві, у коханні та у творчому процесі! Я з ним повністю згодна!
Ваша кар'єра відзначена численними нагородами. Як ви ставитеся до нагород і визнання в мистецтві?
Нагороди в моєму житті мене не змінюють. Ні нагороди, ні затребуваність, ні чудові відгуки не викликають у мене «зоряної хвороби». Отримуючи нагороди, я не відчуваю і додаткового тиску. Як з нагородами, так і без них я намагаюся створювати по-справжньому талановитий продукт, який переживе мене і буде прийнятий у різних країнах. Можу лише сказати, що нагороди дарують позитивні емоції, трохи заповнюють витрачену енергію і вселяють віру в хороше майбутнє.
Ви згадали, що не переносите фальші в мистецтві. Як ви визначаєте для себе «справжність» у роботі, чи є у вас якісь особливі критерії, за якими ви оцінюєте свою роботу або роботи інших художників?
Я сама дуже щира людина, мені важко брехати і кривити душею, а в мистецтві такі речі для мене абсолютно неприпустимі. Найстрашніше – брехати собі. Кожна людина знає, що в неї на душі та в думках, і якщо вона чинить всупереч собі, то транслює брехню і нещирість. Я сама налаштована на щирість і відчуваю її в інших. Як то кажуть, «свій свого бачить здалеку». Будь-яку нещирість і фальш я інтуїтивно зчитую через відчуття внутрішнього дискомфорту або різкого протесту. Часто буває не фальш, а зайве ускладнення, коли створює не душа, а інтелект. Таке «перемудрування» трапляється і у великих, і у геніальних. У таких випадках відбувається розрив зв’язку з вищими силами через внутрішній конфлікт. Причини можуть бути різними. А коли не дуже талановиті діячі починають «перемудрувати», вони намагаються взяти оригінальністю, створити щось, чого ніхто не робив, але ж досконалість – у простоті й природності! Потрібно вміти слухати свою душу, сприймати інформацію від вищих сил і добре знати себе. Наприклад, коли я творю, я орієнтуюся тільки на свій внутрішній стан комфорту або дискомфорту. Якщо мені стає некомфортно і процес перестає мене захоплювати, значить, я пішла не тим шляхом. Тоді я повертаюся до вихідної точки.
Ми із задоволенням подивилися кілька випусків Вашої програми «Божий дар». У неї цікава концепція. Що стало головною ідеєю цього проекту і як ви її розвиваєте через кожен випуск? Як Ви знаходите героїв для кожного випуску?
Мене спочатку запросили бути телеведучою на одному соціальному каналі, але там не давали можливості достатньо говорити про моїх гостей і розкривати їхній творчий потенціал, що мені не сподобалося. Проте робота ведучої мені, навпаки, дуже сподобалася. Тож, «відправивши запит у Всесвіт», я зрозуміла, що можу створити свій канал, де розкриватиму таланти гостей у найрізноманітніших галузях. Програму я назвала «Божий дар», бо твердо переконана, що всі наші таланти дані нам від Бога. А таланти, в тому чи іншому напрямку, є у кожного. У когось є талант бути просто мамою, а це теж велике мистецтво!
Спочатку, коли у каналу ще не було своєї аудиторії і він тільки набирав обертів, я запрошувала у свої програми талановитих знайомих і друзів. Але канал швидко зацікавив публіку, і до мене почали звертатися нові люди. Зараз деякі самі просять про інтерв’ю, інших знаходжу я. Найчастіше я намагаюся знаходити талановитих людей, близьких мені за духом. Для мене важлива в програмах атмосфера комфорту і добра. Гостей знаходити зазвичай легко. Труднощі скоріше пов’язані з тим, що мені хочеться поспілкуватися з багатьма, а у мене дуже насичений графік виступів і зйомок.
Які відгуки ви отримуєте від глядачів вашої програми? Чи є історії або коментарі, які вас особливо вразили і, можливо, змінили ваше бачення проєкту?
Відгуків, які б змінили моє бачення проєкту, не було. Перш ніж запустити будь-який проєкт, я ретельно продумую його формат, відштовхуючись від головної ідеї (в акторів це називається «зерно образу»), тому знайти в головному щось іще більш головне нелегко. «Від добра добра не шукають». Відгуки від гостей і глядачів найчастіше чудові. Мені, наприклад, було дуже приємно почути від народної артистки Лариси Кадочникової, що вона людина прискіплива, але в нашому інтерв’ю їй нема до чого прискіпатися. Мене також порадувало, коли народна артистка Світлана Білоножко зробила репост нашої програми на свою сторінку і подякувала мені за роботу. Багато гостей казали, що я справжній професіонал і створила з ними прекрасну програму. Деякі називали мене досконалою ведучою. Філософ і поет Олександр Вольний сказав, що я створила з ним унікальне, гармонійне від початку й до кінця інтерв’ю, і зазначив, що я зрежисувала його до найдрібніших деталей. І не тільки він казав про те, що я режисую свої інтерв’ю. Глядачів і гостей також приваблює домашня атмосфера, яку я створюю у спілкуванні. Багато моїх гостей казали, що їхній страх перед записом повністю зникає з перших хвилин нашого спілкування. Деякі настільки розкривалися під час запису, що могли розплакатися, розповідаючи про щось сокровенне. Звичайно, бувало, що деякі мої гості (таких небагато) навіть не казали «спасибі» після виходу програми. Пару разів і глядачі писали мені дуже неприємні речі, аж до того, що подібні інтерв’ю зараз не потрібні і що зараз інші тенденції.
Так, я не зовсім вписуюся в сучасні тенденції, які часто показують не таланти людей, а технологічний прогрес. Але Бог створив мене такою — «несучасною», і я до останнього подиху буду вірна собі. Про мене часто говорять як про людину з минулого або позаминулого століття, називають «переродженням Віри Холодної». Так, я з тих часів, де цінувалися духовність, справжній талант і краса творінь! Але навіщось Бог послав мене в цей світ саме в цей час… Я думаю, що нічого випадкового не буває. Я в це вірю і вірю в Божественні дива, тому зі свого шляху не звертаю, не відступаю і йду з великою вірою в Боже провидіння!
