У світі, де кожен день приносить нові виклики та можливості, мистецтво стає тим самим маяком, що веде нас до самопізнання та гармонії. Марина, талановита художниця, пройшла довгий шлях від дитячої цікавості до створення унікальних колажів і картин, які відображають її внутрішній світ. У цьому інтерв'ю вона ділиться своїми думками про мистецтво, натхнення та пошук власного стилю.
Марино, розкажіть, будь ласка, як ви почали свій шлях у мистецтві і що привело вас до створення колажів і картин?
Все почалося з того, що через свою цікавість я потрапила в художню школу, коли мені було 10 років. Мене тоді, як і тепер, цікавило все. Але саме в художній школі я відчувала себе на своєму місці. З кожним заняттям у моєму серці зростало натхнення. Я малювала кожного дня з того часу і вже зараз не можу уявити себе без образотворчого мистецтва. Це стало способом сприйняття світу і самовираження. Створення робіт для мене має алхімічний сенс. Я маю змогу створити світ, справжній та живий. Картина — це маленьке життя. Я бачу дуже багато сенсу для себе в процесі створення робіт. Щось у цьому є дуже важливе.
Які теми чи ідеї ви прагнете висловити через свої роботи, і що надихає вас на створення нових творів?
Це дуже хороше питання. Мабуть, я не маю бажання брати на себе відповідальність за сприйняття глядачем моїх робіт. Тобто я передаю певні образи, які з'являються в моїй свідомості, і мені важливо вкласти в них душу, щоб вони були живі. А вже те, що вони розкажуть глядачеві, це не моя справа. На мою думку, в картині має бути таємниця, яку ніхто, окрім самого суб'єкта, не в змозі розкрити. Щодо сюжету робіт, мені важко дати цьому ім'я. Більше за все мені подобається створювати істот. Мама каже, в дитинстві я їх називала "чудєлі".
Як участь у конкурсах і виставках вплинула на ваш розвиток як художниці та на ваше сприйняття власної творчості?
Якщо чесно, на данний момент я не відчула сильного впливу, звісно приємно чути комплімент, приємно коли купують роботи, адже це надихає. Але я ще не налаштувала контакт між моїми роботами та глядачем, скажімо так. Але це, мабуть, одна з важливих потреб для мене як для артистки — мати змогу висловлюватись так, щоб бачили та чули.
Чи вплинула зміна країн проживання на вашу творчість і як?
Переїхавши до Бельгії, у мене дуже змінилося оточення. Тут я не маю друзів-художників, тож я більше знаходжусь сама в собі. Я б скоріше сказала, що творчо я розвиваюсь безпосередньо, незалежно від того, в якій країні я живу. Лише можу сказати, що замальовки в транспорті стало трохи цікавіше робити, бо я живу в найінтернаціональнішому місті Європи. Тут дуже багато цікавих типажів.
Чи є у вас художники або інші творчі особистості, які мали значний вплив на вашу творчість? Якщо так, то хто вони і чим вони вас надихають?
Є безмежна кількість особливих та талановитих майстрів за всю історію мистецтва, і від кожного можна взяти для себе щось важливе. Особисто я ще більше захопилась живописом, коли в дитинстві побачила роботи Клода Моне. Мене чарує те, як він передає цінність та унікальність моменту, вражає, яким чином він працює з кольором. Ще мене надихнуло в свій час грайливе та бешкетне ставлення до мистецтва Енді Уорхола. Він для мене є прикладом безпосереднього сприйняття буденності через зв'язок з мистецтвом.
Яким матеріалам і технікам ви віддаєте перевагу у своїх колажах і картинах, і чому вони вам близькі?
Я пишу всім, що пишеться: акрил, олія, аерозоль, гуаш — залежно від того, який ефект хочу отримати. Дуже люблю експериментувати. Є роботи, де я змішую акрил з бісером та полімерною глиною. В деяких змішую олію з нитками муліне. Збираю різні друковані матеріали на вулицях та рекламних вітринах. Все, що трапляється під рукою, може викликати бажання використати для нового проекту. Звісно, у мене є база знань технології живопису, яку я вивчала в коледжі. Але я не обмежуюсь академічними кордонами.
Як ви справляєтеся з творчими блоками або періодами, коли натхнення покидає вас? Чи є у вас методи, які допомагають повернути бажання творити?
Для мене малювати — це як чистити зуби. Бувають миті натхнення, коли усі умови налагоджені. Буває, що взагалі страшно та боляче ставати за мольберт. Але в будь-якому разі я завжди продовжую малювати портрети в транспорті. Це тримає мене в зв'язку з моїм внутрішнім митцем. Після закінчення коледжу у мене було півтора роки, коли сісти написати щось супроводжувалось сльозами жаху. Це як наслідок надмірної критичності викладачів коледжу. Але я все одно купувала нові холсти і намагалась згадати, як це — отримувати задоволення від живопису. Час пройшов, зараз я вже майже забула ці образи.
